Тексте ти мій, тексте! Ти міг би бути нормальним переказом, а став хріновим "діалогом". Звинувачуй Архипову, не мене.  

Моє помешкання вибухонебезпечне.
О третій ночі у вікно прилетів великий чорний метелик і почав кружляти біля однієї з лампочок. Блимання світла розбудило кота, і той відразу ж почав полювання. Аби зайняти стратегічно важливу позицію, стрибнув на купу книжок на моєму столі. Ті, звичайно ж, посипалися вниз. Галас розбудив батьків в іншій кімнаті, яким стало цікаво, що відбувається. Тиші і спокою як не було. 

Четвертий курс і сучасна філософія - це насправді перша реальна перевірка на спеціальність. От перед тобою кладуть тексти і кажуть: "Слухай, старий, от перед тобою книжки, де написано про світ, добрі тобі знайомий. Ти в ньому жив 20 років. А тепер скажи: чи достатньо ти хочеш пізнавати його таким, яким він є, чи тобі просто цікаві старі казки?"
Особисто я дуже сумніваюся, що зможу відповісти достойно. 

Найкраща з усіх книжок про тваринок. Коли я вперше малим читав цю річ, то було мені досить нудно і не зрозуміло.  Доки я не дочитав до цього моменту: 

"Так говорил Заратустра в сердце своем, а солнце стало уже на полдень; тогда он вопросительно взглянул на небо: ибо услышал над собою резкий крик птицы. И он увидел орла: описывая широкие круги, несся тот в воздух, а с ним -- змея, но не в виде добычи, а как подруга: ибо она обвила своими кольцами шею его.
  "Это мои звери!" -- сказал Заратустра и возрадовался в сердце своем.
  "Самое гордое животное, какое есть под солнцем, и животное самое умное, какое есть под солнцем, -- они отправились разведать.
  Они хотят знать, жив ли еще Заратустра. И поистине, жив ли я еще?"

Надзвичайно зворушило. Уява миттю намалювала картину, як віддані, неначе Білий Бім Чорне Вухо, орел і змія наважилися здійснити небезпечну подорож небом, аби дізнатися про долю господаря. Це пробудило щиру цікавість до книжки, яку було більш ніж достойно винагороджено у главі "Добровольный нищий":

" Осматриваясь кругом и ища утешителей в одиночестве своем, он увидел коров, столпившихся на возвышении; их близость и запах согрели сердце его. По-видимому, эти коровы старательно слушали кого-то, говорившего к ним, и не обращали внимания на вновь прибывшего.
....
 И, говоря так, он с глазами, полными слез, поцеловал руку тому, кому он говорил, и вел себя совсем как тот, кому неожиданно падает с неба драгоценный дар или сокровище. А коровы смотрели на все это и удивлялись.
....
"А почему же оно не у богатых?" -- спросил испытующе Заратустра, отгоняя коров, которые дружески обдавали дыханием миролюбивого проповедника."

І досі, коли хтось каже про "Заратустру", я згадую корову, що уважно слухає, або корову, що дивиться і дивується, або ще якусь корову - і серце моє наповнюється телячою ніжністю. Не знаю, чи саме цього намагався досягнути Ніцше, але зі мною вийшло найкраще саме це.

 Ніколи раніше не помічав, що "to ask out" можна дослівно перекласти як "попросить вон".

Мені цікаво, яким чином  можна було б написати іграшку "Цивілізація", виходячи з теорії культурно-історичних типів? А якщо "Цивілізації" не можна написати, то який взагалі зиск від цієї теорії?

Важко усвідомлювати, що шлях антропології усіяний вирваними серцями людей,  голубів, жаб і кроликів, відтятими головами півнів, кошенят і цуценят, а також відрізаними лапами крота. Прочитавши "Людину-машину", повністю втратив бажання подивитися хоча б одну серію доктора Хауса. Досить огидна річ, і не тільки через фізіологічні подробиці.

З мукою вичавлюю з себе тисячознаки для МВ, хоча всі строки давно погоріли. Коли з великим ентузіазмом займаєшся певною діяльністю, часто помиляєшся, вважаючи, що твоє емоційне піднесення є єдиним чинником,  котрий цю діяльність регулює. Тому, коли ентузіазм згасає, про свої зобов'язання та очікування інших згадуєш як про щось несуттєве. Мабуть, з таким саме відчуттям чоловіки зраджують дружинам.

Завжди чомусь вважав, що пісню Вертинського  "То, что я должен сказать"  присвячено крутянам. Сьогодні побачив, що всюди у неті під нею стоїть дата "1917", тобто крутянам її не могло бути присвячено в принципі. Отак. Прикро.

Значить, попереджаю відразу: якщо ви прокоментуєте це фото, ви автоматично стаєте учасником гри. Правила гри такі: ви коментуєте цей пост, я тикаю у якесь фото вашого ЖЖ і ви мусите мені про це фото детальну розповісти окремим постом, щодо якого будуть діяти ті самі умови, як ото із цим. Відповідно, цей пост прокоментувати ви можете лише тоді, коли в вашому журналі є бодай 2 фото, щоб я міг одне з них вибрати. Якшо ви не маєте фоток у журналі, але цей пост прокоментуєте, буде повний kernel panic і розум заплутається в антиноміях.


Отже, виконує завдання, отримане від youa. Цю світлину датовано 8 червня 2007 року. На ній ви бачите мене, а також мою добру подругу і одночасно безпосередню начальницю toivoscr. Стоїмо ми на даху закинутого декількоповерхового будинку, що на вулиці Лютеранській у Києві.
Не знаю, чи існує цей будинок досі, але на той час там залишалося жити декілька відчайдушних родин, тому міська влада не могла його знести. Утім, родинам цим не позаздриш, оскільки будинок, по-перше, було вже давно відключено від усіх комунікацій, а по-друге, його дах став слугувати оглядовим майданчиком для естетів, романтичним місцем для закоханих і сакральним топосом для стурбованих екзистенційними питаннями. Наша невеличка компанія з 5-х чоловік частково належала до всіх трьох категорій.
Хоча за жодним з нас не було помічено страху висоти, я з деяким острахом спостерігав за toivoscr, погляд якої був постійно спрямований вертикально вниз, а рухи максимально сповільнилися. Дещо боячись, що вона от-от втратить свідомість, я постійно слідував за нею, хоча у разі реальної втрати свідомості на краю даху з мене навряд чи була б якась користь. На цьому фото як раз і змальований один з моментів цього переслідування.
І я не знаю, чому я висунув язика.

Якщо колись будете сумніватися у тому, що філософія чи взагалі інтелектуальна діяльність - це те, до чого ви маєте хист і здібність, наклейте 8120 наклейок на 4060 конвертів. Сумніви зникнуть досить швидко.

Церква, літургія. Черга на сповідь.

-Перепрошую, а вам багато?
-Мені дохрєна.
-В такому разі можете мене пропустити? Мені трішечки...

Між цими поняттями існує зв'язок, але їхню сутність не треба плутати, бо це може призвести до прикрих непорозумінь.  Людина, яку мучить сумління, відчуває відчуження від себе самого. Я, що грішив - страшний, неприпустимий я. Тому основне прагнення сумління - зробити те, що було, таким, що не було, скасувати свій вчинок, відділити себе від гріху.
Натомість каяття - це як раз цілковите утвердження зробленого і моєї відповідальності за зроблене. Можна сказати, що каяття є переходом від стану свідомості "я є грішник" до стану свідомості "я маю гріх". Річ, яку я маю, перебуває у цілковитій моїй владі, її я можу використовувати за призначенням, не за призначенням, або ж викинути на смітник. Лише коли гріх мій, я можу бути щодо нього вільним.
(Мабуть, саме це мав на увазі Вайльд, коли у "Тюремній сповіді" писав, що сутність вчення Христа - те, що гріх є сам по собі прекрасний і каяття - лише усвідомлення краси цього гріху. Інший би не ризикнув використувати тут подібні парадокси. )
Існує, таким чином, деяка суперечність між муками сумління і актом каяття, тому перехід від першого до другого не може відбуватися абсолютно органічно і вимагає певного вольового зусилля від людини. Натомість наша(тобто моя, природньо) звичка до слів "вибач", які прийнято говорити доречно і недоречно, свідчить про нерозуміння цієї суперечності і прагнення звести нанівець особисте вольове зусилля.

(Може, я б краще написав питання по антропології?)

"Невинность моя, невинность моя
Куда от меня уходишь?"
"Теперь никогда, теперь никогда
Ні, це я просто отримав першу "тройку" за час навчання в Академії

Пекло - це не більше і не менше, ніж відсутність майбутнього. Буття, що не відкладається. Гранично наявне, а не проектоване. Принаймні я не бачу потреби і можливості вигадувати щось жахливіше.

дід Дехто

Діалог придумали філософи. Виключно від самотності.

Останній раз мені було так неприємно, коли маразматичний фашист Павличко заявив в ефірі першого національного на День Незалежності, що головна проблема України в браку "філософської освіти" в можновладців. Просто дивуєшся, наслільки схожі погляди в усіх вцілілих з покоління шістдесятників діячів, з якими мені доводилося очно чи заочно перетинатися.

До теми "добра в літературі", порушеної toivoscr. Що таке "добро", і чи багато його в тій літературі, я, мушу визнати, уявляю поганенько. Утім, особисто я схильний розуміти під "доброю" літературою дещо таке, що викликає якесь очисне потрясіння. Саме очисне, бо просто потрясіння викликає і банальна кирпичина.
Коротше, пропоную вам пару "добрих" оповідань, якщо ви їх не знаєте. Читати їх краще підряд. Раджу всім, хто хоч трошки довіряє моєму смаку.
Во сне ты горько плакал. Свечечка.
Сам я вже годинку у сумі гірко проплакав і досі хочеться...

Мені звідси дме.